історія

Ці землі  приваблювали своїми природними умовами людей з найдавніших часів.  

Перші сліди перебування людини на території нашого краю відносяться до епохи мезоліту та пізнього палеоліту. Саме  цим часом датуються крем’яні знаряддя праці, знайдені в басейні р. Західний Буг ( поблизу с. Баяничі (Опільське) стоянка – 20 000 р. тому назад, на краю села Ільковичі та Суховоля – залишки двох стоянок  – приблизно 20 000 р. тому назад). У долині р. Західний Буг  були знайдені залишки мамонта.

Землеробські поселення нашого краю у період середнього неоліту входять у систему пам’яток культури лінійно–стрічкової кераміки, яка була поширена в Європі від наших земель до сучасних Англії, Голландії, Франції. У пізньому мідному віці  на території пра-України під впливом лендельського комплексу Подунав’я та місцевої неолітичної культури лінійно-стрічкової кераміки   виникла лендельська культура. Дослідник В. Реннер у своїй роботі “Хто такі Гури?” доводить, що племена Лендельської культури були стародавніми Гурами, які в епоху бронзи переселились на Близький Схід разом з іншими індоєвропейськими (індоарійськими) племенами й брали участь у розбудові держав стародавньої Месопотамії.  Поселення лендельської культури знаходились в районі впадіння Солокії у Західний Буг, у с. Сілець Белзький (біля мосту через р. Рата), у поселеннях на берегах Західного Бугу Волсвин та Яструбичі. Племена лендельської культури займались тваринництвом та скотарством. У період бронзового віку лендельська культура  зникає в результаті експансії культури лійчастого посуду з Центральної Європи та Трипільської культури з Правобережної України.

Залишки поселень епохи міді та бронзи  знайдені у с. Волсвин (поселення ранньої епохи бронзи ІІІ тис. до н.е.) та м. Червоноград (поселення – ІІІ тис. до н.е. ).

Археологічні матеріали, які відносяться до кінця епохи бронзи (кін ІІ – поч. І тис. до н.е.), знайдені у декількох поселеннях і могильниках у с Бендюга поблизу шахти № 2 (крем’яний наконечник списа – ІІ тис. до н.е.), м. Червоноград (поселення – 1200-800 р. до. н.е.)

В епоху раннього залізного віку (XII – VIII ст до н. е.) на території нашого краю проживали племена Лужицької та Висоцької культур

На  протязі скіфського періоду почала домінувати Чорноліська культура, яка асимілювала племена пізньовисоцької культури. Деякі дослідники асоціюють її зі стародавніми сколотами. Останні  витіснили племена Лужицької культури на захід;  кордоном між ними став Західний Буг.

Сколоти були землеробами. що відрізняє їх від скіфів і дає підстави вважати  предками слов’ян.

Поселення раннього заліза знайдено у с. Сілець Белзький (поселення лужицької культури).

У кінці першого тисячоліття до н.е. долину Західного Бугу заселили племена Пшеворської культури. Жителі нашого краю були в основному слов’янами-венедами, які стали одним з компонентів створення пшеворської культури. 

В цей час місцеві племена венедів встановили торгові відносини з Римською імперією, про що свідчать знахідки імпортних речей: амфори, бронзові і скляні речі, римські монети, зброя. Активно впливала на культуру нашого регіону кельтська культура.

У ІІ ст. до н.е.- І ст н.е. відчувається вплив Зарубинецької культури на пам’ятки Пшеворської культури. Це підтверджують матеріали, знайдені під час розкопок на давніх могильниках і поселеннях поблизу м. Червонограда  та с. Биндюги. У багатьох типологічних рисах Зарубинецька та Пшеворська культури були дуже схожі між собою: вони  займали схожі за типом ландшафтні зони (лісостеп), їх носії вели однакове господарство, мали чимало спільного в побуті та віруваннях. Це, зокрема,  може служити доказом, що наші землі були в центрі формування слов’янської мовної групи, відомої на історичній арені під назвою Венеди.

У ІІ ст. н.е.  з Північної Польщі просувалися готсько-гепідські (германського походження) племена. Вони рухались через Полісся та долину Західного Бугу. Під впливом готів, які асимілювали слов’ян та сармат, була утворена держава легендарного царя Германаріха. В археологічній літературі територія царства Германаріха виступає як Черняхівська археологічна культура, що виникла приблизно у ІІІ ст. н.е. Наш край знаходився на північно-західній окраїні ареалу вищезгаданої культури.

У 375 р під тиском східних племен Хунну (гуни) держава Германаріха розпалась на декілька частин. Центральну її частину у яку, можливо,  входила територія нашого регіону, успадкував готський вождь Вінітарій. В цей час слов’янські племена підтримали гунів у війні проти готів. З вищесказаного можна припустити, що на території Черняхівської культури проживали в основному племена слов’ян-антів, які або були у прямій залежності від готів,  або ж складали з останніми військово-політичний союз для нападів на прикордонні римські провінції. Про це свідчить факт швидкої історичної появи антів після нападу на державу Германаріха гунів.

У ІІІ – V ст. н.е. землі, про які йдеться,  були північно-західною окраїною великого масиву східнослов’янських рільничих племен. Чисельні археологічні знахідки вказують на зв’язок з матеріальною культурою ранніх слов’ян.

Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» говорить, що в цьому кутку праукраїнських земель проживало слов’янське плем’я бужан. У VI – ІХ ст. воно входило в склад Дулібського союзу племен, яке арабські мандрівники називали державою Валінана. У цей час з’являються міста Всеволож, Белз, Буськ, що  стали релігійними та культурними центрами бужан.

У 981 р. край під назвою Червенські городи було приєднано до складу Русі київським князем Володимиром Великим. А в період феодальної роздробленості він  перебував у складі Белзького князівства, що входило до складу Галицько-Волинської Русі.

В княжий період неподалік від нашого міста, на території сучасного села Городище Василіанське,  виник християнський монастир Успіня Пресвятої Богородиці, чиїми засновниками були руські князі. Монастир став справжнім центром переписування книг, тут зберігалася велика бібліотека. Саме тут у ХІІ ст. постали  Кристинопільський Апостол та Бучацьке Євангеліє  – культурні артефакти, що зараз по праву вважаються одними з найвидатніших пам’яток давньоруського письменства.

Монастир у Городищі мав велике значення на території не тільки Белзького,  але й Волинського князівств, про що свідчать імена,  вписані до т. зв. Пом’яника (ХV ст.),  де записувались імена ктиторів монастиря: князь Федір Землицький, княгиня Ілебська, великий князь Олександр, княгиня Марія Ровенська.

Ігумен монастиря Петро, який був родом з села  Двірці, у 1309 році став митрополитом Київським. З 1320-х років центром своєї митрополії він зробив Москву. Його вважають засновником тутешніх Успенського собору, та дзвіниці Івана Великого.

У ХIV ст. наш край на довгі 400 років окуповує Польське королівство. Белзьке князівство перетворюється на Белзьке воєводство. У 1590 р.,  привілеєм польського короля Сигізмунда ІІІ, монастирем у Городищі починає опікуватись громада міста Белз.  Вона також здобула право обирати ігумена та контролювати монастирські витрати. У 1628 р.  землі сіл Волсвин та Сілець Белзький стають власністю князів місцевого походження  – Калиновичів.

У 1654 році в Городищі  від епідемії холери померло 19 монахів, а також ігумен Варлаам. Монастир було перенесено у с. Воловин, а згодом до Кристинополя (нинішній Червоноград).

У 1772 року, в результаті І-го поділу Польщі наш край перейшов до складу Австрійської імперії ( з 1867 року – Австро-Ургорської імперії), ставши Сокальським повітом королівства Галіції та Лодомерії. У ІІ пол. ХІХ ст. було побудовано шлях, що з’єднував Кристинопіль з Великими Мостами, а у 90-х рр.. ХІХ ст. залізницю Кристинопіль – Львів. Саме  з цього часу розпочинає свою історію залізнична станція Сілець-Завоне. 

В часи І-ї світової війни в районі станції Сілець-Завоне було створено австрійську лінію оборони, яка збереглась і до сьогодні.

Після розпаду Австро-Угорської імперії (1918 році) регіон відійшов до ЗУНР,  а у 1919 році  – до ІІ Речі Посполитої (Польщі).

 фрагмент польської карти приблизно 1927 р.

У 20-х роках ХХ ст.. дідич Модейський збудував в урочищі Рочин віллу «Рочин».  Відтоді залізнична станція отримала назву Сілець Белзький–Рочин. Модейський також створив декілька ставів,  залишки яких можна побачити і в наш час.

У 1939 році територія нашого краю входить до складу УРСР.

А з  1941 по жовтень 1944 року – до Краківського генерал-губернаторства ІІІ Рейху. Нацисти збудували на станції Сілець-Завоне концтабір, де перебували в основному місцеві євреї. Їх було згодом знищено неподалік від станції. Сьогодні тут встановлено монумент. У 1944 році нацисти знищили село Завоне.

У жовтні 1944 року тут остаточно було затверджено владу УРСР, але міста Кристинопіль та Белз перейшли до складу Польської Народної Республіки. У 1946 році з цих районів, згідно сумнозвісної  операції «Вісла»,  депортували всіх українців, примусово переселивши їх на територію Львівської, Тернопільської та Дрогобицької областей.

В лісах нашого краю, головним чином  в районах сіл Яструбині, Волсвин, Стриханка,  активно діяли партизанські з’єднання УПА, що вели боротьбу як з нацистами так і з більшовиками.

У 1951 році Кристинопіль і Белз були передані УРСР, оскільки радянське керівництво планувало тут розпочати будівництво нового кам’яновугільного басейну.

В   1954 році Порицьке   шахтно-будівельне управління (ПБУ № 2) побудувало і здало в експлуатацію шахту № 2 в Нововолинську, а у в жовтні його перевели у Львівську область,  доручивши будівництво шахт № 5, № 8, № 9, поля котрих були розвідані геологорозвідкою. Вся адміністрація, інженерно-технічний персонал та багато працівників переїхали на нове будівництво в с. Волсвин.

Найняли коменданта з місцевих мешканців (І. В. Крука), котрий домовився про розселення працівників серед мешканців села. Усіх робітників та ІТР розселили по 4-8 чоловік (сім’ї їх залишились у Нововолинську).

Визначили ділянку майбутньої шахти і почали будувати тимчасові будівлі та споруди, а також звільняти від лісу місце для стовбура шахти. Того ж таки року дуже рано прийшли холоди, тому побудували тимчасову котельню (дерев’яні каркаси закладені цеглою, металева піч), де працювала адміністрація та нарядна. Бригади по черзі заходили на наряд та погрітися. Звичайно виникло питання, де ж буде будуватися житло для робітників. Доріг не було, магазина чи буфета теж. Вирішили відкрити магазин. Продавець трактором й санями протягом осені-зими завозила продукти з Червонограда (хліб, консерви, іноді ковбасу).

Трест Укрзахідшахтобуд знаходився у Володимирі-Волинському. Там обговорювалось питання житла для будівельників та майбутніх працівників шахт. Згодом проблему вивчало міністерство у Донецьку. Туди викликали начальника виробничого відділу, де він отримав план майбутнього міста з відводом земель під будівництво. У січні 1955 року на станцію Сілець-Завоне прийшло два ешелони з 72 збірними будиночками. В цей час працівники шахт № 5 та № 8 складали вже великий колектив. Всіх працівників ІТР направили на розгрузку вагонів. Поблизу залізної дороги під відкритим небом було складено багато куп, призначено сторожів та комірника. Працювали по кілька змін, однак ніхто не скаржився – це ж все було для робітників!

Через те, що в плані забудови були лиш капітальні будинки, Костянтин Іванович Латинський, зібравши усіх начальників   ПБУ № 2, вирішив ставити ці будинки за межами плану, далі в ліс. З лісництвом   погодили відвід землі й здавання вирубаного лісу.

Виникло питання організації роботи перевезення й встановлення будинків, вирубки лісу.  Костянтин Іванович Липинський, вивчивши питання, призначив начальником будцеху Василя Олексійовича Гіля, а також доручив Федору Георгійовичу Сабодашеву приймати якнайактивнішу участь як людині з досвідом роботи на будівництві.

В. О. Гіль вніс пропозицію наймати на будівництво людей з ближніх сіл, бо ж своїх працівників було надто мало для такого обсягу робіт. Він отримав дозвіл і повноваження на прийняття працівників. Костянтин Іванович Липинський, Василь Олексійович Гіль,  Федір Георгійович Сабодашев та Аркадій Михайлович Сафонов разом із ще декількома працівниками, взявши план забудови та обладнавши колеса машини ланцюгами, вирушили шукати місце під будівництво майбутнього міста. З Городиша вела дорога до залізниці, була ще стежка до станції Сілець-Завоне. Дорогою машина застрягла в болоті, тому прийшлося йти пішки в село, просити трактора, щоб витягнув машину, а також провести нас до зазначеної на нашому проекті тригометричної вишки, виходячи від якої й мало вестися будівництво.

Маркшейдер Аркадій Михайлович Сафонов зняв дані з вишки, провів нівеляцію місцевості від вишки до рогу першого будинку, згідно плану, а потім переніс за допомогою теодоліта на стовп 1, 5 метра, який був встановлений як репер, а під ним було закопано пляшку з іменами першопрохідців для нащадків. Крім підписів там була дата і напис: „Тут буде місто закладено”. Це було на початку лютого 1955 року. Вишка стояла на тому місці, де тепер Народний Дім. Після цього забили кілок на місце побудови першого будинку. Зараз це будинок за адресою Грушевського, 9. Таким був початок нового міста, чию долю волею випадку  вирішували   Василь Олексійович   Гіль та Федір Георгійович Сабодашев.

Через декілька днів з Нововолинську прибуло десять вантажівок для перевезення деталей будинків та інших будматеріалів. Звели  з дощок нарядну, поставили металеву піч. почали розчищати проїзди для будівництва будинків, рубали ліс,  робили мітки будинків й звозили будматеріали.

 На роботу приймали людей з навколишніх сіл. Було 5 бригад працівників по 8 чоловік у кожній. 10 бригад бетонярів   та теслів по 10-15 чоловік. Харчувались за свій кошт в селах. Працівники жили в Боровому та Рекленці. Було важко, весною машини часто застрягали, витягували їх трактором. Потрібно було робити розмітки фундаментів, креслення. Усім робочим постійно допомагали, адже професіоналів катастрофічно не вистачало.

Влітку прислали молодих фахівців Миколу Мельниченка та Павла Воронова, які дещо полегшили роботу. В. І. Гіл. захворів, залишив будівництво й повернувся до сім’ї. Раз з місяць необхідно було їздити на нараду на шахту № 5. Рата розлилась настільки, що до шахти приходилось добиратись човном.   Від початку працював нормувальник Павло Денисович Андрієнко. Роботи був непочатий край, однак  вже  у жовтні 1955 року закінчили збір будинків. Заселили мешканців. Відразу ж  виникло питання магазину, Будинку культури. Планувалась побудова цегляного гаражу на 5 пожежних машин. Замість нього побудували Будинок культури із залом, сценою, будкою для кіно, магазином та бібліотекою. Пізніше це був Будинок піонерів. А для пожежних машин звели дерев’яний гараж.

Цей колектив не мав повноважень на побудову капітальних будинків, тому цю роботу передали в ПБУ №  8, яке продовжило роботи через рік.

Так з осені 1955 року почалося існування міста.

Спочатку воно носило назву селища шахт 5-9, а пізніше –  селища імені Кірова. Згодом отримало назву Соснівка.

   перший знак міста Соснівка

Хочеться відзначити перших будівничих міста, багато з них й досі живе в Соснівці. Це прораби     Василь Олексійович   Гіль та Федір Георгійович Сободашев, майстри Микола Мельниченко та Павло Воронов, нормувальник Павло Денисович Андрієнко, брати Сільчуки, один з яких був бригадиром комплексної бригади, Катерина Штибель – бригадир бригади робітників, а також К. Мудрик, А. Сковрон, Г. Ґайдучик,  А. Буз,  А. Квасниця,  П. Ільків,  П.  Луц, В. Гайдучик, А. Цвіг,  С. Головей, С. Макарук, А. Ващук, М. Паращук, А. Паращук, П. Луцик, М. Горощук, В.Л. Шлімович, Ю.Ю. Огуркі., М.П. Сподарик, О.Г. Пелех, Т.М. Ніколаєва, В.П. Жернови,  П.О.  Курач.

Зі спогадів Василя Степановича Климочка:

У будівельному управлінні № 2 комбінату «Укрзахід-шахтобуд» я почав працювати 23 лютого 1955 року, а в маркшейдерському відділі, цього ж управління, де крім мене, на той час був лише мій безпосередній начальник — з 28 березня 1955 року. Саме удвох з ним в один Із травневих днів 1955 року ми і забили перший кілок, віднайшовши згідно генерального плану перший репер (на місці теперішнього перехрестя вулиць Грушевського та Шептицького).

Фактично разом з нами розпочали роботу будівельні бригади братів (Сергій, Іван, Яків) Сільчуків та Луциків (Петро і Павло). Взагалі, у Соснівці є багато людей, які живуть тут з літа 1955 року — будували перші фінські будинки та заселяли їх: Ф. Сабодашев, О. Дем’янов — головний механік шахти № 8 «ВМ» та інші.

Зі спогадів Степана Михайловича Баглаєвича:

15 червня 1958 року я був призначений директором Соснівської семирічної школи Великомостівського району. Через рік вона стала восьмирічною, а в серпні 1961 року, після дев’яти місяців будівельних робіт, Соснівською середньою школою Забузького району (зараз СШ № 7).

Ціла епопея зв’язана з будівництвом теперішньої ЧНВК № 13. Більш ніж десять років освоєння Львівсько-волинського вугільного басейну та будівництво і введення в експлуатацію в кінці 50-х — на початку 60-х років шахт №№ 5,8,9 «ВМ » зумовили необхідність відкриття у Соснівці в другій половині 60-х років ще однієї школи. Школа-інтернат (зараз СЗШ № 14), яка функціонувала у Соснівці з 1959 року, та одна середня школа були вже не в змозі охопити навчанням всіх соснівських дітей, хоча середня школа й працювала фактично у три зміни. Проте необхідність виділення коштів на будівництво школи доводилося відстоювати у Києві в Раді Міністрів, що я й робив. Нарешті в березні 1968 року її будівництво розпочалося, а у вересні 1969 року діти сіли за парти в новозбудованій школі.